середа, 22 грудня 2010 р.

Управління спільним: підсумки. Найбільш поширені запитання

Тетяна Монтян, відомий юрист і правозахисник, провела публічну консультацію з питань ОСББ. Стенограмма виступу у вигляді питань із залу і відповідей пані Тетяни, що оприлюднена Українською правдою, надається до Вашої уваги без скорочень.

У підсумковій частині свого виступу про управління спільним: відповіді на запитання аудиторії, а також розгляд ключових принципів, яких необхідно дотримуватись для того, аби ефективно керувати спільним ресурсом.
Запитання з залу: Як вирішувати питання з людьми, які просто захопили підвали і горища, і зберігають там свої овочі, лижі і так далі? 

Т. Монтян: Тільки на загальних зборах – а як же? Але ж, повторюю, для цього треба знати, кому скільки належить – як в акціонерному товаристві. Ну не може людина, у якої зовсім мало майна, мати однаковий голос із тим, у кого багато майна.

Запитання з залу: Але ж той, хто захопив цей підвал, може висунути аргументи: я покращив, порихтував...

Т. Монтян: Без питань – це можна вирішити взаємозаліком. Всі знають, скільки що коштує – завжди можна домовитись.

Давайте перейдемо до іншого. Що ж потрібно для успішного керування спільними ресурсами? Елінор Остром навела цілу купу прикладів як вдалих, так і невдалих ресурсів, і потім навіть зробила загальну табличку, у кого що вдалося, у кого – ні, і чому саме.

Так от, фактори: чи визначені чітко межі, і чи визначене чітко членство в ресурсі? Якщо казати про ОСББ – то треба чітко знати, скільки людей є співвласниками, і в яких частках. Бажано б ще визначити межі – тобто, межі прибудинкової території, і виставити ці межі в натурі. Щоб знати, що саме потрібно утримувати в порядку, і що саме можна використовувати. Наприклад, дати дозвіл на своїй прибудинковій території поставити палатку з квасом влітку, і за ці гроші, наприклад, поремонтувати дах.

Тобто, перший і другий фактори успішного керування спільним ресурсом – це чітко визначені межі, і чітко визначене членство. Тому що якщо до якогось ресурсу мають доступ всі, кому не ліньки, то в один прекрасний день цей ресурс просто накриється мідним тазиком. Тому що знайдеться тільки мізер людей, які його будуть і надалі розвивати, а абсолютна більшість буде просто користуватись, нічого в це не вносячи, гаяти цей ресурс, і у підсумку він занепаде.

По-третє, потрібні нормальні правила для цього ресурсу. Тобто, для нас, для нашого прикладу з ОСББ, потрібен нормальний статут. Що повинна зробити держава? Не заважати людям самим створювати свої правила. Тобто, задати якісь необхідні модельні теми, в межах яких люди будуть створювати все, що їм заманеться, що підходить саме до їхнього ресурсу.

Починаються розмови: от, а якщо це – нерівномірний склад мешканців, можуть на загальних зборах вирішити, що треба здати значно більше грошей, ніж потрібно, ніж здатні найбідніші мешканці цього ресурсу. Але все це – відносні цифри. Крім того, можна визначити абсолютно необхідні витрати, які дійсно необхідні для підтримання життєдіяльності цього ресурсу... Ну тобто, якщо в підвалі стоїть вода, звичайна людина, яка живе на верхньому поверсі, може сказати: та мені, власне кажучи, чхати. Так само людина, яка живе на нижньому поверсі, може сказати: а мені глибоко начхати, що у вас там тече дах, до мене – не дотече. Тому, як би там хтось не намагався уникнути вкладання грошей у щось там, це дуже суб'єктивно, що треба робити, а що не треба, але якщо більшість вирішила – звиняйте! Продавайте свою квартиру і йдіть кудись, тому що по-іншому просто не можна. Якщо кожен буде качати права замість того, щоб підтримувати рішення загальних зборів – ресурс просто прийде в занепад. Ось що таке відповідні правила.

Можна, звичайно, зробити якусь там кваліфіковану більшість, по лінії якихось витрат. Тобто, не просто звичайна половина, а дві третини або навіть три чверті. Але всі ці правила повинні прописувати самі мешканці. Ніхто не може їх зобов'язати чи нав'язати ці правила. Тому що кожен спільний ресурс є індивідуальністю, і ніяких загальних чітких правил бути не може. Навпаки – ефективні тільки ті ресурси, де люди самі для себе створюють правила, тому що ніхто, крім співвласників цього ресурсу, його користувачів, присвоювачів, як їх називає Елінор Остром, не знає, як краще треба ним рулити. Ніхто не може краще самих людей знати, що їм насправді, потрібно.

Далі, четверте: у людей має бути майданчик для обговорення. Неважливо, що це. Чи то сусідня забігайлівка, у якій можуть люди з цього будинку зібратися і поспілкуватися на теми що їм цікаві. Чи то якась там колишня ленінська кімната, чи просто вони зібралися на стадіоні... Але їм треба десь розмовляти. На форумах в інтернеті, де завгодно.

Тому що, якщо люди не можуть комунікувати між собою, і з'ясувати претензії і потреби кожного – зрозуміло, вони ні до чого не домовляться.

Проблема в тому, що в більшості будинків, на жаль, не знаходиться людини, яка здатна була б усіх об'єднати. От у нас ОСББ створені тільки там, де знаходиться людина, яка інвестує свій власний час, свої зусилля, нерви – і пінками ганяє усіх сусідів, і змушує їх щось робити. Якщо такої людини не знаходиться – то навіть при найкращому законодавстві ніхто нічого не створить. Утім, за теорією ймовірності – не буває села без праведника, і не буває будинку без активіста.

П'ятий фактор. Моніторинг – те, про що ми казали: хто буде дивитись за тим, аби всі приносили горілку, а не воду. Найефективніше, коли люди самі слідкують один за одним. Чому такі чистенькі міста в Німеччині? Тому що вони одні на одного "стукають" – в цьому є глибокий смисл, нам цього  поки що не зрозуміти. Тому що ми знаємо – все навколо колгоспне, все навколо моє, а вони знають, що воно дійсно їхнє, і якщо кожен почне смітити – то їхнім чистеньким містам швидко прийде такий самий фак-ап, як місцям, де ніхто ні на кого не стукає. Вони не стукають – вони здійснюють взаємний моніторинг.

Якщо моніторинг не є ефективним, або якщо ті, хто здійснює його, не мають мотивів уникати корупції, за ними не наглядають інші, і це не є мережею взаємного моніторингу – то моніторинг не буде ефективним. Ви всі знаєте, на що перетворилися наші правоохоронці. Вони стали комерсантами, яким глибоко начхати на встановлення абстрактної справедливості – вони просто заробляють гроші або на лохо-злочинцях, або на лохо-потерпілих, а то й на тих та інших одразу.

Далі, шосте – санкції. Без санкцій – нікуди. За кожне дєяння має бути воздаяння, і за бездіяльність – також. Наприклад, піід'їзд вирішив заварити сміттєпровід, щоб там не бігали пацюки і таргани, і хтось по черзі мусить виносити сміття, яке виставили інші. Якщо хтось цього не зробив – дуже погано на нього дивляться сусіди. А оскільки це загальний осуд – ось вам питання взаємного моніторингу -  і навіть санкції не доводиться застосовувати. Звичайно, якщо санкцій немає, то з часом і ті, хто навіть не збирався порушувати, можуть-таки аіти по кривій доріжці. Бо головний принцип: я зроблю це, якщо і ти це зробиш – якщо починає безкарно порушувати хтось один, то з часом починають безкарно порушувати абсолютно всі, і ресурс занепадає.

Але санкції не повинні бути жорстокими. Тому що якщо людина знає – так, я дала слабину, мене покарають загальним осудом і так далі, але якщо санкція буде занадто жорстокою, то далі людина буде порушувати вже свідомо, типу: а от чорта з два ви мене упіймаєте. Це теж психологічний момент, який доведений цілою купою досліджень.

Далі – сьоме, моя улюблена тема: механізми вирішення конфліктів між співвласниками неподільного майна. Варіант з яблуком – прекрасний. Варіант розподілу, якщо далі вже немає жодної можливості жити разом, і хоч в зашморг стрибай – це поділити на рівні, але різні частки. І далі – або по жеребу, або є ще класний варіант – аукціон. Ну от, Ваня і Маня розлучаються, і ділять якусь-там квартирку на Борщагівці. У них – по?. "Ваня, я відкуплю твою абстрактну? за 10 тисяч тугриків". "Нічого подібного – це я відкуплю твою за 10 з половиною". І отак-от вони торгуються, поки хтось не поступиться – у підсумку один отримає гроші, а інший – неподільну квартиру.

У нас в законодавстві, на жаль, таких алгоритмів немає, і тому люди десятиліттями пісяють одне одному в чайники, приводять коханців і коханок, влаштовують мордобої, випускають одне одному кишки – тому що у нас немає алгоритмів. Недавно заслухали справу по першій інстанції – там по 1/2 у кожного було, правда, квартирка на Хрещатику 15, в Пасажі. Закінчилося тим, що один дєдушка 34-го року споров черево 15-ма ножовими іншому дєдушці 35-го року народження. Кишки валялись по паркету, і кров'ю смерділо на весь Пасаж ще кілька днів. Тому що у них не було механізму, як їм поділити квартиру. Разом вони жити не могли, у кожного – по 1/5, пошуки компромісу зайшли в глухий кут, і закінчилося це саме так. Дєдушка-вбивця отримав 13 років – якраз на своє 90-річчя, може, відкинеться з зони, якщо Верховний Суд "засилить" вирок.

Алгоритм дуже простий: всього лише хтось у когось відкупає його частку під контролем суду, або ця клята квартира нарешті продається, і всі ділять гроші відповідно до своїх ідеальних часток. Так от у нас таких механізмів немає в країні взагалі. І спробувати їх хоч якось інсталювати в Цивільний кодекс мені поки що, на жаль, не вдається. Але я продовжую спроби у цьому напрямку, тому що у всьому світі ці механізми працюють, ці алгоритми достатньо ефективні, і все в порядку.

Отже, це був сьомий необхідний пункт для успішного керування спільним ресурсом. Тобто – розв'язання конфліктів між співвласниками неподільного майна.

Далі – восьмий пункт, який залежить від держави, на жаль. Це – визнання державою права на самоорганізацію громадян і на створення власних правил. У нас, як ви знаєте, держава патерналістська, у нас наші депутати значно краще, ніж ми, знають, як нам керувати нашими спільними ресурсами, вони залюбки пограбують наші підвальчики та горища... Їм глибоко начхати, які ми там пишемо собі правила, а якщо хтось керує дуже успішно – то починається тиск на таке ОСББ. Наприклад, відрізають воду, змушують вести дебільну бухгалтерію і таке інше. Тому що, як ви розумієте, наша держава не дуже зацікавлена, щоб наші люди були сильними, самодостатніми і здатними розрулювати свої ресурси. Тому що хто ж тоді обиратиме тих козлів, які в Верховній Раді та місцевих органах влади від нашого імені займаються керуванням нашим спільним ресурсом?

Тому що, як ви розумієте, наші місцеві органи влади є карго-культом.

Карго-культ – це в Папуа – Новій Гвінеї під час війни побачили папуаси, що з літаків падають всілякі цікаві ніштяки. І подумали, що літакам треба молитись, і тоді ніштяки будуть падати з неба. Вони також дізналися слово карго – вантаж, який падав з цих літаків. І от тепер карго культом називається будь-яка інституція, яка формально повторює успішно діючу інституцію, але по суті є літаком з соломи та лайна.

Але наші місцеві органи влади не настільки добре схожі на папуаські літаки з соломи та лайна, вони більше схожі, я б сказала, на мерседеси та інші дорогі машини, які дарують жінкам в Саудівській Аравії. Там жінкам не дозволено сідати за кермо, але круту машину дуже хочеться – перед подружками похизуватись. І от такі машини випускають для жінок, але туди не ставлять двигун. І от саме таким карго-культом, або крутим авто для саудівської жінки, і є наші місцеві органи влади та наша Верховна Рада. Тому що насправді глибинною місією їх є розрулювати спільне неподільне майно, наш спільний ресурс: майно територіальної громади, майно всієї держави Україна у вигляді державного бюджету. Оскільки вони цього не роблять, а займаються тільки тупим дерибаном без урахування позицій та потреб населення – то вони і є цим карго- культом. Мерседесом без двигуна: він красивенький, в очах Європи у нас всі інституції ніби й є, а насправді вони не працюють – і хто, як не ми, прекрасно це знаємо. І так відбувається тому, що у нас не дотримуються головних дизайнових принципів керування спільним майном.

Є ще дев'ятий, додатковий принцип: так звані вкладені структури. Тобто: ми можемо керувати окремим будинком, він буде дуже навіть гарненьким. Можна навіть собі уявити будинок багатоквартирний, посеред депресивного району, навіть десь там у Горлівці чи в Єнакієво, біля нього ростуть квіти, стоять паркани з електричним струмом, щоб чужі не заходили, і так далі. Але поза межами цього будинку буде творитись звичайний собі бардак. Тобто, аби структури були ефективними, вони мають спільно діяти з аналогічними структурами на певній території.

Стосовно ОСББ – це мають бути асоціації ОСББ, чи хоча б кущів будинків, які "висять" на одних і тих самих комунікаціях. Наприклад, це якась комунікація, яка обслуговує кущ з кількох будинків – скажімо, водопровідна труба, чи опалення, яке обслуговує кілька будинків, чи земельна ділянка, на якій будинки розташовані таким чином, що поділити її в натурі та виставити межові знаки неможливо – то хай цей шматок ділянки буде у співвласності. Тобто, скажімо так, неможливо створити комунізм в окремо взятому районі. Ситуація така, що воно або приблизно на одному рівні, з невеликим висуванням найбільш просунутих, або це не працюватиме в принципі.

Ви самі прекрасно розумієте, що якщо ви поселитесь у квартирі, зробите прекрасний ремонт, в маргінальному будинку в якомусь депресивному районі – то вам дуже швидко переріжуть горлянку, а квартиру розграбують. Не тому, що грабителі такі погані, а тому, що життя таке.

Ось, ви отримали загальні принципи – тепер питання в тому, як це втілити на практиці.

Запитання з залу: Скільки приблизно коштують послуги юриста, і скільки потрібно часу, аби створити ОСББ?

Т. Монтян: Кожен спільний ресурс є індивідуальністю, і в середньому тут можна порахувати так само, як середню температура по лікарні, включаючи морг і реанімацію. Кожен окремий будинок є індивідуальністю, і враховувати треба мільйони різних факторів. Контингент народу, складність, можливість виділення землі, можливість конфліктів з сусідами... Якщо, наприклад, неможливо поділити ділянку, тому що там поруч автостоянка, яку кришують якісь гопники з міськради, то ви ніколи не визначите цю межу в натурі. Вірніше, на це потрібно стільки ресурсу, що його у вас ніколи в житті не буде. Тому не можна сказати в середньому – треба дивитись на кожен конкретний будинок, і з'ясовувати величезний перелік факторів. 

Уточнення: Ну хоча б мінімум; потрібен якийсь критерій...

Т. Монтян: Немає ніяких критеріїв! Наприклад, в моїй практиці, я не можу займатись за людей всім. І якщо в будинку нема когось, хто може робити матчастину, якщо люди не можуть самі робити ту роботу, яка не потребує юридичних знань, але потребує купу часу, зусиль і хоч якогось інтелекту – я не можу взятись за таку справу, тому що в мене банально не буде на неї часу і ресурсу.

Запитання: Я живу в новому будинку, в якому ми намагаємось створити ОСББ, але в нас є приватний ЖЕК, який цього не бажає. Ще тоді, коли продавались квартири в цьому будинку, в першу чергу продали підвали і продали горище. Тепер нам говорять – ви купили...

Т. Монтян: Це глухий номер – ви дійсно купили, і у вас підвали та горища були заплановані як окремі приміщення. Те, що я розповідала, стосується будинків, які при Совку були, а не тих, які новозбудовані. Тому що в новозбудованих будинках право забудовника – продавати те, що йому заманеться.

Уточнення: Але ж є закон, розпорядження за 2004 рік, підписане Омельченком, про те, що в нових будинках не менше двох відсотків житла віддається у фонд обслуговуючої організації... 

Т. Монтян: Це все маячня, яка суперечить Цивільному кодексу. Я вам навіть більше можу сказати про статус усіх цих приміщень. Я знаю абсолютно однакові будинки, абсолютно типові проекти, але в одних – суддів пробашляли ті, хто продав оці приміщення, підвали чи горища. І суди визнали ці приміщення не допоміжними, а окремими об'єктами цивільних правовідносин. А в іншому будинку пробашляли мешканці, і в абсолютно однаковому плануванні такі самі підвали та горища визнані допоміжними, неподільними приміщеннями, які на праві співвласності належать усім мешканцям будинку. 

Запитання: А в новому законодавстві про ОСББ десь прописано, що ця організація має десь територіально знаходитися?

Т. Монтян: В нас нема ніякого нового законодавства про ОСББ, в нас є тільки законопроекти. Що стосується будинку – то якщо в ньому немає ніяких подібних приміщень, виникає питання майданчика, де можна було б зібратись. Але ж в нас є інтернет – можна, наприклад, створити сайт на Вордпресі чи комуну в ЖЖ, і обговорювати там свої питання. Якщо це новий будинок, то інтернет, напевне, є у всіх. Можна, в решті-решт, сходити одне до одного в гості, або зайти в сусідню забігайлівку. Але з точки зору законодавства, нема жодних порушень – вам продали те, за що ви заплатили, а всі інші приміщення забудовник продав, бо це була його власність.

Інше питання, що в майбутньому люди будуть дуже добре чухати потилиці щодо того, що саме і де саме вони купують. Наприклад, в просунутих країнах людей цікавить не стільки вартість житла, скільки вартість його обслуговування. Тобто, квартира може бути низькою за ціною, але настільки дорогою в обслуговуванні, що люди можуть відмовитися від купівлі – якщо, звісно, для них ця сума є суттєвою. Це як стара і нова машини – нова машина дорожча, але для неї не потрібно додаткових капіталовкладень, під нею не треба жити, на ній можна просто їздити. Якщо машина стара, вона коштує копійки, але в ремонті і обслуговуванні – самі знаєте, що це таке, якщо вона почала "сипатися".

Так само і з будинками – якщо це новий будинок, то квартира коштує дорого, але ж обслуговування коштує копійки. Ось в чому інтерес приватних ЖЕКів, про які ви згадали – тому що вони діють за тарифами, які встановлюються за принципом "середньої температури по лікарні". Враховуючи морг, тобто "вбиті" будинки, і реанімацію, тобто, зовсім новесенькі будинки. По нових будинках вони виставляють середні тарифи, але вони значно вищі, ніж коштує обслуговування новесенького будинку – зазвичай це дорожче в шість разів, ніж є насправді.

Отже, середні тарифи недостатні для обслуговування всіляких помийок в депресивних районах, але вони в шість разів вищі, ніж коштує обслуговування нових будинків. А оскільки тариф середній, то ми маємо різницю інтересів. В нових будинках люди зацікавлені в тому, щоб створювати ОСББ і самим керувати – це їм буде значно дешевше. А в старих будинках люди, навпаки, не хочуть нічого створювати, тому що так вони хоч якісь послуги отримують, а якщо на них повісять ці будинки, не відремонтувавши, вони просто фізично не потягнуть оплати тарифів за обслуговування – тому що самі знаєте, хто там живе.

Запитання: Ви казали, що дії на користь спільноти є нераціональними.

Т. Монтян: Ми маємо розділяти короткострокову і довгострокову перспективу...

Запитання: Неврахування людиною короткострокової перспективи – тої, що відповідає середній довжині життя – це є нераціонально?

Т. Монтян: Питання зрозуміле. Подивимось на ОСББ: якщо людина збирається жити в цьому будинку довго-довго, у неї одна мотивація. Але якщо людина просто інвестор, який вклав гроші і хоче потім продати цю квартиру – то йому глибоко начхати на потреби ОСББ в довгостроковій перспективі. Ця людина, навпаки, зацікавлена хапнути якомога більше, загнати цю квартиру і забути про цей будинок, як про страшний сон.

Запитання: Моя ремарка стосувалася того, що раціональна поведінка враховує і мотивації групи. Тому що всі ми розуміємо, що слово ідіот з грецької перекладається як "я сам"...

Т. Монтян: Так, але: питання в тому, скільки людей сприймають цей ресурс як довгостроковий, як своє власне, і збираються там жити до кінця. І скільки людей в групі планують швиденько загнати свою частку спільного ресурсу, і про це забути. Оце теж дуже важливий фактор, який сильно впливає на мотивацію людей.

Запитання: Ще одне, трохи таке філософське питання: по суті, проблеми створення спільних правил транслюються з одного рівня на інший. Тобто, ті люди, які нездатні створити спільні правила, нездатні потім  транслювати їх тим, кого вони обрали. 

Т. Монтян: Безумовно, але не всі здатні створити правила з нуля. Однак багато людей здатні, отримавши модель правил, трошки модифікувати їх під себе, і прекрасно їх дотримуватися. Повинен бути хтось, хто закрутить цю махіну, хто дасть людям поштовх – от і все. А у нас законодавство – я вам пояснила, яке: ніхто нам не допоможе, окрім нас самих. Якщо й буде якийсь успішний приклад створення правил – то тільки після того, як мінімум зробить держава. Зробить ці будинки акціонерними товариствами з юридичної точки зору, тому що не може ніяк працювати система "один власник – один голос" незалежно від кількості власності... Це може працювати тільки там, де у всіх приблизно рівна кількість власності. А якщо ця умова порушується, то система вже не працюватиме.

Це так само, як можна поділити на двох лише один тип планування квартири – там, де дві окремі 15-метрові кімнати. Отакі квартири легко діляться в натурі. Але вже на трьох ви таку квартиру не поділите.

Запитання: Я хочу запитати: я живу в великій квартирі, яка називається Україна. Енергоресурс – це власність усіх жителів цієї квартири? І питання друге: у нас була Чорнобильська аварія, і наші предки будували ту електростанцію. Чи можу я тепер розраховувати на кілька мегават безкоштовної електроенергії щороку, як спадкоємець, і як постраждалий від аварії, і хто повинен за це відповідати? 

Т. Монтян: Я зрозуміла питання. У нас немає інституцій відповідного рівня. Це те, що я забула вам сказати щодо вкладених структур – дякую, що поставили запитання. Інституції вищого рівня можна створити тільки тоді, коли вже створені і успішно працюють інституції, починаючи з найнижчого рівня.

Тобто, умовно кажучи, поки люди не відокремлять свої спільні ресурси у вигляді багатоквартирних будинків, вони не замисляться про інституції рівнем вище. На зразок: а хто ж співвласники тих комунальних підприємств, які типу надають нам комунальні послуги? Де проходять ті "червоні лінії" – де землі наші, а де землі територіальної громади?

Тобто, для того, щоб почати з другого рівня – провести інвентаризацію спільного ресурсу вже територіальної громади – треба для початку розрулити свій власний ресурс на кшталт багатоквартирного будинку. Після того, як створене і успішно працює керування територіальною громадою, можна підніматись на наступний рівень: а як там поживають інші громади? А як там поживає держава? Як там поживає наш державний бюджет?

Не розруливши питання на низовому рівні, ми ніколи не піднімемося до наступного рівня, і ніколи не піднімемося до рівня країни. Тобто, від нас всіх залежить, наскільки швидко зі свого низового рівня ми зможемо допхатися до рівня держави, і мати не карго-культ, а державу, яка виконує свої функції, і діє в інтересах всіх громадян як співвласників спільного неподільного майна держави Україна.

Запитання: Пані Тетяно, ви розумієте, в такій логіці є один ризикований, небажаний наслідок. Ось ці люди спочатку розберуться зі своїм майном, а потім почнуть задавати запитання про власність територіальної громади, а що таке Київенергохолдинг, а де акції Київенерго... кому це треба??? 

Т. Монтян: Ось я тому і кажу – чому жоден політик ніколи не буде займатись тим, аби дати людям інструмент для розрулювання співвласності на низовому рівні? Тому що будь-який політик, у якого є хоч трошки мозку, розуміє, що наступним кроком буде запитання виборця: а що в нас робиться з комунальним майном? А що в нас робиться з комунальними землями, співвласником яких я є, як член територіальної громади? Звісно, що жодному політику це не потрібно.

Тобто, мета кожного, хто розуміє концепцію співвласності – вбивати ці прості думки в голови якнайширшого кола людей. І якщо ви розкажете цю просту, логічну тему крок за кроком – можливо, хтось і замислиться: а чому у нас в країні така дупа? І можливо, коли-небудь кількісні зміни перейдуть у якісні.

З іншого боку, жоден політик ніколи не сказав: а я проти інвентаризації майна територіальної громади, бо я хочу дерибанити його втихаря. Вони просто уникають цієї теми. А якщо журналісти, прості люди, виборці почнуть терзати кожного політика на цю тему: а скажіть, будь ласка, що ви думаєте про інвентаризацію майна територіальної громади, оскільки це майно є нашою спільною власністю, як членів цієї громади? Ось тоді подивитеся на їхні розгублені обличчя – це буде дуже-дуже цікаво.

І якщо ця тема оволодіє хоча б нашими топовими журналістами, і це питання почнуть задавати кожному політику на всіх рівнях, щоб це дійшло до кожної людини... Ви розумієте, в чому проблема: в нас люди не розуміють, що вони є співвласниками хоча б багатоквартирних будинків – не кажучи вже про більше. Від багатьох можна почути: так, квартира це моя, але будинок належить ЖЕКу.

Мене це просто вводить в ступор, але наших людей це ввести в ступор не може. Такі когнітивні дисонанси існують в їхніх головах абсолютно спокійно. Наші люди, які здатні набити пику торгівцю на ринку, який їх обрахував на 50 копійок, тим не менше, щомісяця платять сотні гривень за послуги ЖЕКу, які їм ніхто ніколи не надавав. Як цей когнітивний дисонанс може існувати в головах наших людей – я не знаю; але можна тільки оголтілим піаром і роз'ясненням "на пальцях" ввести наших людей в розум і пояснити їм, що вони є співвласниками свого будинку, майна своєї територіальної громади і всієї країни.

Вони мають зрозуміти концепцію співвласності. Не просто: "Україна – наш спільний дім, бла-бла-бла". А: я – акціонер цієї держави, я маю одну сорокашестимільйонну частку!

Запитання: Ви сказали, що співвласність є наступним рівнем щодо власності. Питання – чи є в нас приватна власність в класичному розумінні?

Т. Монтян: Ну що ж, якщо ви вже мене розвели на цю тему – так і бути. Звичайно, в Україні нема жодної власності, як такої, яка чимось там гарантована. Та власність, яка у нас є – тільки називається власністю. Насправді це просто право користування і отримання якогось доходу – рівно до того моменту, поки на вашу власність не поклав око хтось сильніший і впливовіший.

Причому, це стосується як одних моїх клієнтів, які спокійнісінько собі жили, поки не отримали позови, що, виявляється, їм треба переселятися в маневровий фонд, тому що вони, виявляється, самі написали численні звернення, що їхній будинок треба знести, а їм надати інше житло... Це стосується так само і Лакшмі Міттала, у якого, здається, вкотре збираються відібрати "Криворіжсталь".

У нас нікого не хвилює, чи є у вас якісь документи на власність, чи їх немає. Ви можете чимось володіти тільки доти, доки на вашу власність не поклав око хтось сильніший і впливовіший.

Тому у класичному розумінні права власності у нас в країні немає. Але питання в тому, що все одно треба документи оформлювати. Тому що наявність правовстановчих документів підвищує транзакційні витрати на неправомірне вилучення вашої власності. Тобто, якщо б у цих людішок, про яких я кажу, не було ніяких документів, їх би просто тупо викинули з їхніх квартир і знесли їхній будинок. А так – вони звернулися до мене, ми зупинили їхнє виселення і зупинили це "прекрасне" розпорядження, згідно з яким люди нібито самі звернулися з проханням знести їхній будинок і надати їм якісь-там помийки в маневреному фонді.

Ось таке у нас право власності в Україні. Але підвищити рівень захищеності своєї власності можна лише  шляхом отримання належних правовстановчих документів.

Як це стосується ОСББ? Якщо ви створили ОСББ і хоча б подали заявку на виділення в натурі вашої прибудинкової території – шанси на те, що на вашій прибудинковій території побудують якийсь черговий хмарошкряб – суттєво знижуються. Адже це очевидно: якщо люди в нашій країні примудрилися створити ОСББ, то краще з ними не зв'язуватися, а то ще техніку попалять і взагалі – транзакційні витрати можуть бути занадто високими.

З іншого боку, якщо люди живуть-не тужать, то на їхній прибудинковій території можна вляпати що завгодно, і вони нікуди й не рипнуться. Тому незавжаючи на те, що у вас можуть забрати вашу власність, навіть якщо у вас є на неї документи – все одно їх треба оформлювати, оскільки це суттєво підвищує витрати загарбників. І можливо, вони облишать вас і підуть до якихось інших лохів, які не подбали про те, щоб оформити документи. А якщо всі оформлять – то і загальний рівень захищеності нашої власності – підвищиться.

Джерело:

http://blogs.pravda.com.ua/authors/montyan/4d126302cbd77/